Лариса Павлюченко – кейс-менеджер проєкту «Колобаритив послуг з виявлення та лікування ВІЛ» ACCESS Pro в рамках програми PEPFAR (2018 – 2023)», що реалізує благодійна організація «100 відсотків життя. Кропивницький».
Працювала за кордоном, допомагаючи людям з ВІЛ-інфекцією. Перейнявши там досвід, повернулася у Долинський район допомагати ВІЛ-позитивним.
“Я все життя пропрацювала медичною сестрою в лікарні. Маю 29 років стажу. Потім я пішла на вислугу років. Та потреба бути корисною у цій сфері не залишала ні на мить. Мені випала нагода поїхати за кордон – в Лівію. Я не роздумуючи, зібрала необхідні документи і поїхала. Влаштувалася у приватну лікарню, до якої зверталися люди з ВІЛ. Власне, їм і надавала соціальний супровід та допомогу”, – розповідає Лариса.
Жінка каже, будучи соціальним працівником у Лівії, перейняла для себе неабиякий досвід спілкування з уразливою категорією людей, навіть навчилася бути відкритішою, толерантнішою.
“Найперше, що мене вразило – це спілкування з ВІЛ-позитивними людьми. У нас не правильно реагують на людей з ВІЛ-інфекцією. Повірте, мені є з чим порівнювати. Та насправді люди з ВІЛ – такі ж самі, як і всі ми. Вони заслуговують нормального відношення у суспільстві. Якби до мене в Лівії за допомогою звернулася людина з ВІЛ-інфекцією, а я б на неї накричала, чи сказала, що чекайте я доп’ю каву, мене б за 24 години виселили з країни, – додає жінка, продовжуючи: – АРТ-терапію там отримують раз на місяць, у нас видається раз – на три місяці. Також клієнти отримують спеціальні продуктові набори. У Лівії суворий контроль, чи випила людина ліки. Тому у мене ця звичка добре спрацьовує зараз при моїй діяльності, коли я сто разів перепитую клієнта, чи випив він АРТ-терапію за графіком”.
Зі слів Лариси, у Лівії люди охочіше проходять тестування на ВІЛ, а ті, що лікуються – значно відповідальніші до свого здоров’я та здоров’я близьких.
“Хоча і Лівія вважається, як третя країна, там тестуються люди охоче. У них сильно поширена пропаганда по збереженню свого здоров’я. Люди там багаті, та вони цінують своє здоров’я. У нас в країні в людей з ВІЛ-позитивним статусом постійно страх бути осудженими. Вони бояться, що їх побачать в черзі на тестування на ВІЛ, чи за отриманням АРТ-терапії”, – каже жінка.
Після повернення з Лівії у Долинську, Лариса мріяла продовжити роботу у цій сфері. Повернутися в районну лікарню на посаду медичної сестри вона не могла, бо вже була на вислузі років.
“Головний лікар Долинської центральної районної лікарні розповів мені про проєкт «Колобаритив послуг з виявлення та лікування ВІЛ» ACCESS Pro. Я зацікавилася, адже діяльність перепліталася з моєю діяльністю за кордоном. У рамках проєкту я відвідала два тренінги в Києві, пов’язані з наданням соціальних послуг ВІЛ-позитивним людям. І хочу відзначити, що підхід доволі цікавий і корисний. Назарі я майже рік працюю у проєкті. У нас хороша команда – лікар-інфекціоніст, медсестра, я – кейс-менеджер. Працюємо за такою процедурою. Медична сестра інформує мене про нововиявлену людину з ВІЛ. Потім я зустрічаюся і спілкуюся з цією людиною, ми підписуємо інформаційну згоду. Я проводжу опитування, чи знає вона, що таке ВІЛ, як передається, який її рівень життя, чи є вдосталь коштів їздити за АРТ-терапією в район. Адже в основному мої клієнти – люди із далеких сіл. Буває таке, що в клієнтів немає коштів їздити за терапією. То береш терапію і відвозиш самостійно. У мене під соціальним супроводом зараз перебуває 16 осіб”, – розповідає Лариса.
Жінка каже, що цінує отриманий досвід за кордоном, і тепер з радістю втілює його тут, пропагуючи у суспільстві толерантне ставлення до людей з ВІЛ, надаючи соціальний супровід клієнтам.
Вікторія Семененко
Джерело: zpu.kr.ua
