Журналісти «Громадського» з’їздили до Добрянки, що в Кіровоградської області, і подивилося, як працює медреформа в сільській місцевості.
Сімейні лікарі вже майже рік підписують декларації з пацієнтами. Хтось набрав максимальну кількість декларантів за місяць, як одна з київських лікарок, що працює на Троєщині. Хтось ще досі дозбирує свою паству, як молода спеціалістка з Борисполя, яка нещодавно закінчила інтернатуру. Але це — столиця. Лікарів та лікарень тут достатньо, медичне обладнання є, транспортне сполучення та інтернет-зв’язок розвинені. На селі ж — зовсім інша картина.
Два лікарі — шість сіл
«Мені нещодавно щось в око попало. А Жанна Яківна сказала: якщо підпишу з нею декларацію, то вона витягне. А якщо не підпишу, то не витягне. Довелося підписати».
Так про свої стосунки з сімейною лікаркою розповідає мешканець села Валерій.
Жанна Яківна Василенко — одна з двох сімейних лікарів у селі. Разом з нею мешканців обслуговує Леонід Миколайович, її чоловік. Щодня вони працюють для жителів Добрянки, а раз на тиждень можуть виїхати до одного з шести сусідніх сіл. Найвіддаленіше — Плоско-Забузьке, за 38 кілометрів від Добрянки.
У деяких із цих сіл є ще фельдшери, а в деяких Василенки — єдине спасіння. Так вони обслуговують селян уже не перший десяток років.
«Я ще коли до школи ходив, то вони сюди приїхали на роботу», — каже п’ятдесятирічний сільський голова Добрянки, Олександр Дегтярьов.
Він на своїй посаді другий термін. Медицина, каже, була завжди в пріоритеті — разом з дорогами, водопостачанням та працевлаштуванням селян. Але єдиний медзаклад, лікарська амбулаторія сімейної медицини, не в його підпорядкуванні. Майже десять років тому заклад перевели на баланс райцентру, Вільшанки, що, за словами Олександра, не поліпшило ситуацію.
«Тоді на медичні перевірки спеціалісти приїжджали з обласного та районного центрів. Вони допомагали та консультували. А внутрішніми питаннями займалася сільська рада. Це було ближче до людей, як на мене. І фінансування тоді відбувалося інакше».
Попри те, що Добрянка — це найбільше після райцентру село, в якому мешкає тисяча осіб, тут немає ані внутрішнього, ані зовнішнього транспортного сполучення. Через стан доріг, на яких, кажуть місцеві, «можна всі пломби вибити», перевізник відмовився надавати послуги. Тому, щоб дістатися до лікарні в райцентрі в разі потреби, потрібно або винаймати машину, або ловити «попутку».
В обхід першої ланки
Жанна Яківна підписала вже близько 1200 декларацій з селянами. Але каже, що це приблизна кількість. Через слабке з’єднання інтернету 2G вона не знає, скільки точно має пацієнтів.
«З впровадженням медреформи в нас збільшилось навантаження. Тепер потрібно вводити наших хворих у систему Ehealth. Але одна біда — у нас дуже погано працює інтернет. Ми іноді вводимо одного хворого по 3-4 рази — і не виходить, потім телефонуємо пацієнтам, а вони не підіймають слухавку. І на місцях у них теж немає інтернету».
Інтернет — це найменше, що хвилює селян у первинній ланці медицини. Їх більше турбує, що на місці вони не можуть отримати базових послуг. Це частково визнає і Жанна Яківна.
«Електрокардіограф — це все обстеження, яке ми можемо проводити. А якщо людина поїде в нашу районну лікарню або сусідню, то там їй і рентген зроблять, і аналіз крові, сечі. Аналіз цукру в крові ми ще можемо зробити на місці».
За таких умов, кажуть селяни, легше оминути первинну ланку в Добрянці та одразу поїхати до лікарів вторинної ланки.
«Я вже стільки років живу і сама знаю, які ліки мені потрібні, якщо захворію грипом або простудою. А якщо якась операція або щось серйозніше, то, в будь-якому разі, потрібно їхати до Кропивницького або Первомайська, що в Миколаївській області. Вільшанка точно не врятує в цій ситуації», — розповідає сусідка Василенків Юлія.
Мешканець Добрянки Олег каже, що з сімейним лікарем ще не визначився, бо ж немає з кого обирати. Хоча медреформа саме це і передбачала — можливість вибору та конкуренцію між лікарями. У разі потреби чоловік їде або до Кропивницького, або також до Первомайська. Добирається він туди особистим транспортом.
Надати направлення до лікаря вторинної ланки з сусіднього району чи області Жанна Яківна офіційно не може. І називає таку міграцію пацієнтів між областями — «примхами».
«Швидка» врятує
Селяни ж намагаються пристосовуватися до недосконалої системи. І для того, щоб потрапити без направлення до лікарні сусіднього району чи області, вони їдуть туди до родичів і вже звідти викликають «швидку», аби та їх забрала. Про цю схему розповідає сама Жанна Яківна.
До викликів «швидкої», навіть коли потрібна первинна меддопомога, лікарка також привчила своїх пацієнтів.
«Ми ж теж живі люди. І якщо в нас вихідний, або ми не можемо вийти на виклик, то я викликаю «швидку» з району. До того ж усі хворі знають телефони «швидкої», вони всюди розвішані, і вони можуть викликати її й самі», — каже Жанна Яківна.
Сусідка лікарів Василенків Юлія розповідає, що ті не завжди реагують на своїх пацієнтів.
«Ми живемо над ними. І щоразу, коли комусь вночі стає зле, і люди приходять, стукають — їм не відчиняють. І вони одразу ж ідуть до нас, щоб ми подзвонили або покликали. Я знаю, якщо ввечері щось станеться, то ніхто нікого рятувати не буде», — розповідає жінка.
Зовсім інакше про сільських лікарів відгукується інша мешканка Добрянки, Ганна Миколаївна.
«Я хворію на цукровий діабет. І якось мені стало вночі зле. Мій чоловік, Толя, пішов до Жанни Яківни, привіз її до нас додому. І та з третьої ночі до п’ятої ранку сиділа, допоки мені не стало ліпше», — каже жінка.
Таких схем і ускладнень ті, хто розробляв медреформу, вочевидь не передбачали. Але сільські умови вносять свої корективи. І той механізм, який, із впровадженням медреформи, в містах було достатньо лише налагодити, в селах вимагає створення з нуля.
Джерело: gre4ka.info
