Регулярний та своєчасний прийом ліків є основою для лікування туберкульозу. Однак буває таке, що пацієнти із туберкульозом припиняють приймати протитуберкульозні препарати із різних причин.
Які негативні правові наслідки можуть наставати у такому разі?
Консультує юрист проекту «100% життя та якісних послуг на Кіровоградщині» Арсен Арутюнян:
«Статтею 43 Основ законодавства про охорону здоров’я визначено загальне правило про те, що пацієнт має право відмовитись від медичного втручання. У такому випадку лікар має пояснити пацієнту наслідки цієї відмови. Бажано, щоб зазначена відмова була зафіксована у письмовому порядку.
Однак в тих же Основах (ст. 53) передбачено, що туберкульоз є соціально небезпечним захворюванням, і порядок здійснення госпіталізації та лікування таких хворих на туберкульоз, у тому числі в примусовому порядку, встановлюється законодавчими актами України. Так, примусові заходи щодо лікування туберкульозу врегульовано у двох законах України:
-
- глава 11 розділу IV Цивільного процесуального кодексу України «Розгляд судом справ про примусову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу»;
- стаття 96 Кримінального кодексу України «Примусове лікування».
З наведеного випливає, що за відмову від лікування туберкульозу може настати відповідальність у вигляді примусових госпіталізації чи лікування. Додатковим обмеженням у рамках трудових відносин за порушення режиму лікування, включаючи несвоєчасну явку на прийом до лікаря, може бути втрата права на отримання допомоги по тимчасовій непрацездатності (ч. 2 ст. 23 Закону «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування»).
Говорячи про заходи впливу на «порушників» режиму лікування туберкульозу, варто звернути увагу на документи міжнародних інституцій. Так, у Керівництві стосовно питань етики та профілактики Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ) вказано, що примусова ізоляція (затримання) хворого на туберкульоз повинна розглядатися як крайній засіб. ВООЗ у своєму Керівництві наголошує, що примушування пацієнтів до лікування всупереч їх волі, призведе тільки до необхідності здійснити повторне порушення їх права на особисту недоторканність; з практичної точки зору, було б неможливо забезпечити ефективне лікування без взаємодії із пацієнтом.
Отже, більш ефективним засобом впливу на пацієнтів, які не мають прихильності до лікування туберкульозу, є мотивування таких хворих шляхом налагодження «тісної» комунікації.
Такий механізм мотивування вже успішно впроваджується українськими неурядовими організаціями, й зокрема БО «100 відсотків життя. Кропивницький». Соціальний працівник благодійної організації у співпраці із лікарем-фтизіатром та іншими фахівцями враховує індивідуальні потреби пацієнта й на основі цього надає соціально-психологічну підтримку, контролює регулярність прийому ліків хворим. Також для формування більш стійкої прихильності до лікування туберкульозу у хворого соціальний працівник здійснює видачу продуктових наборів, забезпечує юридичну й психологічну підтримку, консультує пацієнтів та їхніх близьких щодо профілактики туберкульозу, контролює проходження пацієнтом медичних обстежень. Головне під час цих процесів – налагодження тісної взаємодії між її учасниками: пацієнтом, лікарем, соціальним працівником».
Джерело: zpu.kr.ua
