Фото до статті
Перегляди: 423
Історія початку
«Порівнюючи 2014 рік із сьогоденням, — згадує Ірина, — попри схожість проблем, робота дещо відрізнялася. Тоді майже не було міжнародної допомоги, а для самих українців війна здавалася чимось далеким. Ми працювали з групою небайдужих людей, які об’єдналися, усвідомлюючи, що попереду чимало випробувань. Війна несе не тільки загибель і руйнування, а й поранення, голод та переселення. І Дніпро вже тоді слугував перевалочним пунктом для тих, хто тікав з зони бойових дій.
В ті часи ми керували всіма процесами вручну. Зараз, на щастя, існує міжнародна підтримка, яка дозволяє надавати комплексну допомогу та підтримку потерпілим. Саме це спонукало мене долучитися до міжнародної організації» — ділиться волонтерка.
Ірина (праворуч) сортує медикаменти та засоби особистої гігієни
Війна та почуття страху
Ірина присвятила все своє життя допомозі іншим. Тому, коли виникло питання про виїзд із Дніпра чи залишення для допомоги в евакуації, вона не завагалася ні на мить. Адже вона вважає, що допомагати людям — це не подвиг, а спосіб життя.
Бахмут, Рубіжне, Лисичанськ, Сєверодонецьк стали для Ірини типовими напрямками. Це вимагало все більше зусиль та ресурсів, адже дорога, яка раніше займала 6,5 годин, тепер тривала майже дві доби. Контрольно-пропускні пункти, зруйновані шляхи, труднощі з координацією вносили корективи в логістичні маршрути, але не зменшували прагнення допомогти. «Іноді нам доводилося ночувати навіть на підлозі. Але ми їхали. Туди ми доставляли гуманітарну допомогу: ліки, предмети першої необхідності, ковдри. Назад ми поверталися з людьми та речами, які їм вдалося швидко запакувати до евакуаційної сумки», — пригадує Ірина.
У жодній місії я не відчувала страху. Часом ми потрапляли під обстріли, під бомбардування. Але я ніколи не боялася. Страх охоплював пізніше. Коли повертаєшся додому і починаєш усвідомлювати, чим усе могло завершитися, які наслідки це могло мати, тоді стає страшно. У момент, коли ти опиняєшся в такій ситуації, ти дієш інстинктивно.
Ірина переконана, що ми вже адаптувалися до життя в умовах війни. Проте, попри все, нам ще належить багато чого навчитися. Українцям досі потрібно розвивати систему соціального захисту, медичного забезпечення ветеранів, а також механізми їхньої адаптації та працевлаштування. Це шлях, який ще попереду.
Ірина під час роздачі гуманітарної допомоги під час однієї з евакуаційних місій
Обличчя тих, кого врятували
За роки волонтерства Ірина надала допомогу сотням людей. «Спочатку я запам’ятовувала їхні імена, підтримувала зв’язок. Зараз їх так багато, що вони злилися в єдиний калейдоскоп. Я пам’ятаю лише обличчя та історії.
Пригадую молоду жінку, яку ми евакуювали з Сєвєродонецька. Вона тримала дитину та сумку з дитячими речами в одній руці, а в іншій — швейну машинку, яка згодом допомогла їй заробляти хоча б невеликі кошти на життя.
Пам’ятаю родину, яка вибігла нам назустріч із підвалу повністю зруйнованого будинку, маючи при собі лише документи та кошеня. Пам’ятаю, коли ми перевозили стільки людей, що вони просто сиділи на своїх речах. Але все ж таки везли шиншилу, рибку в пакеті та вівчарку», — розповідає Ірина. Зараз вона часто шкодує, що не почала вести хроніку тих подій. Людських історій стало так багато, що вони переплелися, втративши індивідуальні риси і набувши одного колективного обличчя війни.
Після перевезення до Дніпра Ірина допомагала людям з подальшим облаштуванням. Комусь знаходила житло, когось відправляла до лікарні на відновлення, а хтось вирішував їхати далі і евакуаційним потягом вирушав на захід і за кордон.
Всі ці історії я пропускала крізь себе. Але необхідно було також записувати, щоб потім дітям та онукам розповідати, що війна – це про людей. Що ти знаєш їх, що це особистості, а не просто статистика і цифри.
Ірина пишається тим, що всі, кого вона евакуювала, дісталися живими і можуть продовжувати будувати своє життя. Адже це єдине, що справді варто цінувати.
Уроки війни
«У цій війні є один невеличкий позитив, як би це страшно не звучало. Саме війна дала можливість побачити справжні якості людей, зрозуміти, чим вони наповнені. Можливо, навіть самі ці люди не знали, якими вони є. А війна це виявила», — розповідає Ірина. Вона пригадує, що загострене почуття справедливості завжди виділяло її серед інших. Але саме зараз воно, як ніколи раніше, стало лакмусовим папірцем у її діяльності.
Підтримка родини також відіграла надзвичайно важливу роль. Адже коли ти не знаєш, чого очікувати від наступного дня, ти намагаєшся взяти максимум від кожної миті. І якщо твої близькі тебе розуміють і допомагають — це безцінно.
Зараз Ірина відчуває, що вона на своєму місці. Разом з CARE волонтерка може планувати масштабні проєкти. Вони спрямовані не тільки на евакуацію людей, а й на тривалу підтримку постраждалих: фінансову, психологічну, юридичну. Це робить її щасливою навіть у цьому палаючому вихорі війни. Саме такі люди, як Ірина, доводять світові, що волонтерство та гуманітарна допомога — це не лише професія, а й стан душі. Адже знайти у собі внутрішній ресурс і прагнення допомагати тим, хто цього потребує, можуть далеко не всі. Але тільки завдяки тим, хто може, у світі й досі перемагає добро.
Facebook Messenger Telegram PinterestTwitter/X Threads Viber
Залишити відгук
Скасувати відповідь
Ваш відгук
Як вас звати (Обов'язково)
Електронна пошта (Обов'язково)
Зберегти моє ім’я, адресу електронної пошти та вебсайт у цьому браузері для наступних коментарів.
Завантаження капчі…
« Попередній записЕтикет подарунків: як вибрати оригінальний і доречний презент Наступний запис »Classic Fusion від Hublot – для тих, хто цінує індивідуальність Пошук
Наш FaceBook
Наш Instagram
Наш YouTube
Наш Pinterest
Sourse: abcnews.go.com