Команди організації «Лікарі без кордонів» (MSF) фокусуються на створенні мережі для підтримки лікарень та фахівців, які надають першу допомогу. Здебільшого це тренінги та донації. Так, наприкінці травня команда MSF у складі психологів та лікарів з Аргентини та Мексики побувала з дводенним візитом у Голованівську.
Зліва направо лікарі Олексій, Яніна та Юрій. Усі вони працюють у Голованівській лікарні, де команда MSF провела тренінги. 27 травня 2022 [Igor G. Barbero/MSF]
У селищі живе 16 500 людей. Також у громаді зареєстровані понад 1000 внутрішньо переміщених осіб.
Наприклад, у місцевій лікарні та центрі швидкої допомоги Олександр і Хуан Пабло, лікарі з Маріуполя та Аргентини провели тренінги про роботу в ситуаціях, де є багато постраждалих, а також — про знезараження. Іншими словами – про медичне сортування, коли є багато поранених, та про те, як надавати допомогу у разі атаки з неконвенційної зброї.
«З 24 лютого у нас поменшало пацієнтів, – каже Яніна, лікарка із Запоріжжя. Вона до Голованівська переїхала ще два роки тому, – але приходять із важчими захворюваннями. Багато людей з області виїхало з України. І багато людей, які внутрішньо переміщені, не знають точно, що ми робимо».
Лікарка згадує, як у перший місяць війни лікарі працювали вночі, а хірургічна бригада цілодобово була в режимі готовності.
«Під час сигналу сирени ми разом з пацієнтами ішли до сховища. Тепер залишаємося у безпечній зоні – в коридорі. Останні місяці ми отримували гуманітарну допомогу. У сільській місцевості тренінги важливі для того, щоб персонал вдосконалював знання, не панікував і вмів діяти крок за кроком. У нас були діти з окупованих територій, як-от хлопчик з Маріуполя. Через місяць у бункері у нього розвинувся алергічний риніт [запалення слизової оболонки носа] і він був у поганому психологічному стані», – розповіла Яніна.
Лікарям теж непросто.
«Я намагаюся багато не думати. Найпростіше – це просто прийти на роботу, – каже лікар Олексій з Мелітополя. Він також переїхав до Голованівська ще два роки тому. – У Мелітополі ще досі залишається багато родичів. Мої батьки живуть біля військового аеропорту і постійно чують гул військових літаків. Люди, які намагаються виїхати з Мелітополя в інші куточки України, днями стоять на блокпостах».
Окремо з переселенцями у громаді провели індивідуальні психологічні консультації та групову психотерапію.
Сандра (ліворуч) та її мати Марина родом із Харкова. З початку березня, вони живуть у селі поблизу Голованівська. 27 травня 2022 [Igor G. Barbero/MSF]
Наприклад, Сандра родом з Харкова ділиться про те, як війна вплинула на її життя. Вона навчається на останньому курсі. Стане бакалавром з міжнародного менеджменту.
«Я почуваюся добре, загалом, – каже Сандра. – Я жива. Зі мною батьки та чоловік. Ми одружилися тут лише місяць тому. Але я не можу читати новини. Лише однієї хвилини достатньо, щоб засмутитися і почати плакати… Я досі не можу повірити, що це можливо».
Вона з усіх сил намагається завантажити себе завданнями, як-от малювання чи написання віршів. Сандра каже: деякі друзі залишилися в Харкові, попри дуже важку ситуацію – одна дівчина, яка має маленьку доньку, живе у частково зруйнованому будинку.
«Я не сумую за жодними матеріальними цінностями, – каже Сандра, – але я сумую за своїм містом, за деревами, за будівлями. Я хотіла б просто повернутися додому».
Але потім згадує, чому вони залишили місто.
«Було дуже напружено. Я не могла з цим впоратися. Мене нудило, коли просто дивилась на їжу. Перші дні ми завжди ходили у сховище. Пізніше, коли падали бомби, ми пішли у ванну кімнату і прикрили голови подушками та ковдрами. Сіли навпочіпки й помолилися. Над будівлею пролетіли літаки. Звук бомбардування був таким гучним, що здавалося, ніби вони цілять у нас».
Джерело: gre4ka.info
